Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Було це дуже давно, коли ще царі і пани панували, людей пригноблювали... І був в Україні поет таланту небаченого, голосу гнівного, волі безудержної, а сили — богатирської. Звали того поета Тарас Григорович Шевченко, а в народі про нього говорили як про Буремного Тараса, Незламного Кобзаря.
Стогнав народ знедолений, день для нього був ніччю, а ніч — нескінченною. І от прийшов поет, запалив вогонь та й покликав людей до сокири, цебто, на революцію.
І підвелися кріпаки та чумаки, рекрути і наймички, запорожці, що Катерині не скорилися, за Січ і за волю билися, піднялися гайдамаки — добрі лицарі-рубаки, та й пішли із списами на царя-кровососа.
Але цар, хоча й дурень, а зрозумів, хто народ обурив, то й заслав поета в далекі краї, де не було ні хліба, ні води, де жили дуже бідні казахи.
Привіз Тарас Григорович у ті чужі краї гілочку української вербички, посадив її, кохав і пестив, поки виросла з тої гілочки велика верба.
Багато води сивий Славута-Дніпро відтоді виніс у синє море. І от, повернувся наш Гнівний Тарас із заслання. Цього разу він знову захопив із собою гілочку уже тої верби, що зростив у неволі в казахських землях, і встромив її в петербурзьку землю.
Розказують старі люди, що посадив нібито якраз навпроти царського палацу. Незабаром і там виросла українська верба, яка опустила свої віти аж до землі і заплакала гіркими слізьми за гірку долю українського народу. Сльози прямо фонтаном били. Кажуть, що оті фонтани з часом стали красенями, а з них і досі сльози кріпаків б'ють аж до неба.
Відтоді хто з колишніх лицарів-запорожців в Петербурзі бував, обов'язково гілочку Тарасової верби брав, додому привозив і у себе саджав.
Там, де колись був наш Тарас на засланні, тепер — місто Шевченко, і там збереглася Тарасова верба. Кажуть, стара стала, величезна, десь так у п'ять обхватів. І хто з українців там побуває, теж гілочку додому привозить, саджає, сумлінно доглядає, щоб обов'язково зросла велетенською.
І так по всій Україні Тарасові верби розрослися, в кожному місті і селі віттям шелестять, Кобзареві славу співають.
Стогнав народ знедолений, день для нього був ніччю, а ніч — нескінченною. І от прийшов поет, запалив вогонь та й покликав людей до сокири, цебто, на революцію.
І підвелися кріпаки та чумаки, рекрути і наймички, запорожці, що Катерині не скорилися, за Січ і за волю билися, піднялися гайдамаки — добрі лицарі-рубаки, та й пішли із списами на царя-кровососа.
Але цар, хоча й дурень, а зрозумів, хто народ обурив, то й заслав поета в далекі краї, де не було ні хліба, ні води, де жили дуже бідні казахи.
Привіз Тарас Григорович у ті чужі краї гілочку української вербички, посадив її, кохав і пестив, поки виросла з тої гілочки велика верба.
Багато води сивий Славута-Дніпро відтоді виніс у синє море. І от, повернувся наш Гнівний Тарас із заслання. Цього разу він знову захопив із собою гілочку уже тої верби, що зростив у неволі в казахських землях, і встромив її в петербурзьку землю.
Розказують старі люди, що посадив нібито якраз навпроти царського палацу. Незабаром і там виросла українська верба, яка опустила свої віти аж до землі і заплакала гіркими слізьми за гірку долю українського народу. Сльози прямо фонтаном били. Кажуть, що оті фонтани з часом стали красенями, а з них і досі сльози кріпаків б'ють аж до неба.
Відтоді хто з колишніх лицарів-запорожців в Петербурзі бував, обов'язково гілочку Тарасової верби брав, додому привозив і у себе саджав.
Там, де колись був наш Тарас на засланні, тепер — місто Шевченко, і там збереглася Тарасова верба. Кажуть, стара стала, величезна, десь так у п'ять обхватів. І хто з українців там побуває, теж гілочку додому привозить, саджає, сумлінно доглядає, щоб обов'язково зросла велетенською.
І так по всій Україні Тарасові верби розрослися, в кожному місті і селі віттям шелестять, Кобзареві славу співають.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.