Є батьківський будинок , де вас люблять - це ваша рідна сім'я . Є шкільний будинок і шкільна родина - це друзі , улюблений клас , вчителі. І сьогодні в нашому будинку 100 днів новій великій невгамовній родині!
"У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки".
І справді, тільки велика любов може творити такі дива гармонії та уяви. Кожна писанка — це окремий малесенький світ. Тут і небо із зорями, й вода з рибами, і древо життя з оленями й птахами, й засіяне поле, і триверхі церкви — усе це вималювано в певному порядку для того, щоб підтримувати лад та рівновагу і в нашому, великому світі.
За галицькою легендою, писанки вперше з'явилися як дяка доброму чоловікові. Коли Спаситель ніс хреста на гору Голгофу, то стрів чоловіка, що саме ніс яйця в кошику до Єрусалима на продаж. Чоловік бачив, як тяжко Ісусові нести хрест, поставив свій кошик у рові при дорозі, а сам кинувся помагати Спасителеві. Ішли вони й разом несли хреста аж на Голгофу. Коли ж Ісуса вже розіп'яли, пригадав той чоловік за свій кошик, та й повернувся на те місце, де його поставив. Приходить, дивиться, а в кошику всі яйця — пописані та й пофарбовані. Не поніс він їх більше продавати, а повернувся додому та й тримав як пам'ятку, бо мав те чудо за дяку від Христа за те, що допоміг нести хрест. Від того й пішло фарбування та писання яєць на Великдень.
На крилах Лесиних пісень
"Шевченкіана" на 60-му меридіані.
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Було це дуже давно, коли ще царі і пани панували, людей пригноблювали... І був в Україні поет таланту небаченого, голосу гнівного, волі безудержної, а сили — богатирської. Звали того поета Тарас Григорович Шевченко, а в народі про нього говорили як про Буремного Тараса, Незламного Кобзаря.
Стогнав народ знедолений, день для нього був ніччю, а ніч — нескінченною. І от прийшов поет, запалив вогонь та й покликав людей до сокири, цебто, на революцію.
І підвелися кріпаки та чумаки, рекрути і наймички, запорожці, що Катерині не скорилися, за Січ і за волю билися, піднялися гайдамаки — добрі лицарі-рубаки, та й пішли із списами на царя-кровососа.
Але цар, хоча й дурень, а зрозумів, хто народ обурив, то й заслав поета в далекі краї, де не було ні хліба, ні води, де жили дуже бідні казахи.
Привіз Тарас Григорович у ті чужі краї гілочку української вербички, посадив її, кохав і пестив, поки виросла з тої гілочки велика верба.
Багато води сивий Славута-Дніпро відтоді виніс у синє море. І от, повернувся наш Гнівний Тарас із заслання. Цього разу він знову захопив із собою гілочку уже тої верби, що зростив у неволі в казахських землях, і встромив її в петербурзьку землю.
Розказують старі люди, що посадив нібито якраз навпроти царського палацу. Незабаром і там виросла українська верба, яка опустила свої віти аж до землі і заплакала гіркими слізьми за гірку долю українського народу. Сльози прямо фонтаном били. Кажуть, що оті фонтани з часом стали красенями, а з них і досі сльози кріпаків б'ють аж до неба.
Відтоді хто з колишніх лицарів-запорожців в Петербурзі бував, обов'язково гілочку Тарасової верби брав, додому привозив і у себе саджав.
Там, де колись був наш Тарас на засланні, тепер — місто Шевченко, і там збереглася Тарасова верба. Кажуть, стара стала, величезна, десь так у п'ять обхватів. І хто з українців там побуває, теж гілочку додому привозить, саджає, сумлінно доглядає, щоб обов'язково зросла велетенською.
І так по всій Україні Тарасові верби розрослися, в кожному місті і селі віттям шелестять, Кобзареві славу співають.
Стогнав народ знедолений, день для нього був ніччю, а ніч — нескінченною. І от прийшов поет, запалив вогонь та й покликав людей до сокири, цебто, на революцію.
І підвелися кріпаки та чумаки, рекрути і наймички, запорожці, що Катерині не скорилися, за Січ і за волю билися, піднялися гайдамаки — добрі лицарі-рубаки, та й пішли із списами на царя-кровососа.
Але цар, хоча й дурень, а зрозумів, хто народ обурив, то й заслав поета в далекі краї, де не було ні хліба, ні води, де жили дуже бідні казахи.
Привіз Тарас Григорович у ті чужі краї гілочку української вербички, посадив її, кохав і пестив, поки виросла з тої гілочки велика верба.
Багато води сивий Славута-Дніпро відтоді виніс у синє море. І от, повернувся наш Гнівний Тарас із заслання. Цього разу він знову захопив із собою гілочку уже тої верби, що зростив у неволі в казахських землях, і встромив її в петербурзьку землю.
Розказують старі люди, що посадив нібито якраз навпроти царського палацу. Незабаром і там виросла українська верба, яка опустила свої віти аж до землі і заплакала гіркими слізьми за гірку долю українського народу. Сльози прямо фонтаном били. Кажуть, що оті фонтани з часом стали красенями, а з них і досі сльози кріпаків б'ють аж до неба.
Відтоді хто з колишніх лицарів-запорожців в Петербурзі бував, обов'язково гілочку Тарасової верби брав, додому привозив і у себе саджав.
Там, де колись був наш Тарас на засланні, тепер — місто Шевченко, і там збереглася Тарасова верба. Кажуть, стара стала, величезна, десь так у п'ять обхватів. І хто з українців там побуває, теж гілочку додому привозить, саджає, сумлінно доглядає, щоб обов'язково зросла велетенською.
І так по всій Україні Тарасові верби розрослися, в кожному місті і селі віттям шелестять, Кобзареві славу співають.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
